24 лютого
Шановні жителі нашої громади!
Сьогодні — дванадцять років великої війни. Сьогодні — роковини повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
24 лютого — це день, який назавжди змінив кожного з нас. День, коли життя розділилося на «до» і «після». День, коли стало зрозуміло: боротьба буде довгою. І вона триває.
Наша громада тимчасово перебуває в окупації. Більшість із нас була змушена залишити свої домівки. Ми роз’їхалися по різних містах і регіонах, але серцем залишилися вдома — на своїх вулицях, у своїх дворах, біля своїх шкіл і храмів. Ми живемо з болем розлуки, з надією повернення, з постійною думкою про рідну землю.
Водночас частина наших жителів залишається на тимчасово окупованій території. Ви щодня проходите через випробування, про які важко говорити вголос. Ви чекаєте. Чекаєте на повернення України. Чекаєте на день, коли знову відкрито й без страху можна буде сказати: «Тут — Україна». Чекаєте, коли над нашою землею знову замайорить синьо-жовтий прапор.
І ті, хто виїхав, і ті, хто залишився — це одна громада. Це наші люди. Нас розділили обставини, але нас не розділили цінності, пам’ять і віра. Ми не втратили одне одного. Ми не втратили гідність. Ми не втратили надію. І поки вона жива — жива і громада.
Сьогодні ми схиляємо голови перед усіма, хто віддав своє життя за Україну. Серед них — наші земляки. Їхня жертва — це наш біль і наша відповідальність. Вони боролися за те, щоб наша земля була вільною. І вона буде вільною.
Окупація — не назавжди. Імперії падають. Народ, який бореться за свій дім, вистоює. Ми це доводимо щодня.
Дякуємо Воїнам, які сьогодні стоять зі зброєю в руках і наближають нашу Перемогу. Кожен їхній день — це наша можливість жити, працювати, підтримувати одне одного й будувати майбутнє. Дякуємо всім волонтерам — тим, хто без зайвих слів і гучних заяв робить свою справу: збирає, везе, організовує, підтримує. Дякуємо кожному небайдужому, хто залишається на своєму місці у цей непростий час — працює, навчає, лікує, тримає економіку, допомагає армії та людям поруч.
Сьогодні кожен із нас — частина великої спільної справи. І саме в єдності — наша сила. У взаємній підтримці, у відповідальності, у вірі одне в одного та в Україну. Разом ми вистоїмо. Разом переможемо.
Ми повернемося. Ми знову зберемося разом — без страху і без розлуки. Ми піднімемо український прапор у нашій громаді — не як символ мрії, а як символ відновленої справедливості. І цей день обов’язково настане. Слава Україні! Героям слава!
Начальник Чернігівської селищної військової адміністрації Віталій МАНИЧ
